У 1974 р. в експозиції Українського державного музею історії Великої вітчизняної війни 1941–1945 рр., який на той момент розміщувався в Кловському палаці в м. Київ, було представлено пробитий уламками орден Слави ІІІ ступеня Сергія Батрака. Поруч демонструвався його так само понівечений партійний квиток. У тогочасному путівникові зазначалося: «Інтер’єр залу “Повне визволення радянської землі від фашистських загарбників”. Партійні та комсомольські квитки, орден Слави, пробиті ворожими кулями та уламками…. [матеріали С. З. Батрака], який загинув у передгір’ях Карпат».
Надалі цей артефакт посів своє місце й у виставковому просторі відкритого тоді Меморіального комплексу. Супровідний текст вже у більш ширшому контексті розповідав: «Близько двох місяців тривала операція з подолання східних Карпат… 8 жовтня 1944 р. було завершено визволення Радянської України в довоєнних кордонах, а до кінця жовтня – і території Закарпатської України. Тим самим було створено умови для возз’єднання українських земель у складі Української Радянської Соціалістичної Республіки… Визволення Червоною армією Закарпатської України – видатна подія в житті трудівників цього краю. Вперше за всю багатовікову історію вони могли тепер уже вільно вирішувати питання свого соціального та національного розвитку».
Орден так само було використано при побудові експозиції 1990-х–2000-х рр. Він асоціював долю десятків тисяч українців на завершальному етапі вигнання гітлерівців із українських теренів.
Водночас про самого вояка й досі доволі мало відомо. Уродженець Київщини, на службі від 1944 р., стрілець 794-го стрілецького полку 232-ї стрілецької дивізії 40-ї армії 1 Українського фронту. До нагороди був представлений 4 лютого 1944 р. Ще можна припустити, що він був одним із так званих чорносвитків, яких призивали польові віськкомати зі щойно зайнятих радянськими військами українських населених пунктів і необмундированими та ненавченими кидали в горнило кровопролитних боїв.
Про останнє в 1970-ті – 1980-ті рр. (не)знали. Експозиція тих років серед іншого мала стати ширмою для завершення «збору українських земель», розпочатого Сталіним ще в «золотому вересні» 1939 р.
За лаштунками ж лишалося те, що мешканці регіону за менш ніж три десятиліття «встигли» побувати в п’яти державах – Австро-Угорщині, Чехословаччині, Карпатській Україні, Угорщині та СРСР. Також не акцентували на тому, що свідоме волевиявлення ними було зроблено ще 1939 р; що дата «остаточного визволення» призначалася керівництвом УРСР на 7–8, 9–10, 14–15, зрештою, на 28 жовтня, в той час, як бої в Закарпатті фактично тривали до кінця листопада 1944 р.; що в них загинуло більшість із 63 % русинів зі складу 1-ї Чехословацької піхотної бригади, в основному – це інтерновані в 1939–1941 рр. у радянські табори закарпатці; що в сповіщеннях про загибель не могли визначитись із територіальною належністю краю, записуючи цю місцевість то частиною Карпатської України, то Чехословаччини, то Ужгородською областю СРСР.
Звісно, зараз ці теми не є табу. Та експонатом, який демонструє нам цей історичний калейдоскоп, досі лишається орден Сергія Батрака.