Катерина Василенко із с. Шупики на Київщині, якій у 1941 р. виповнилося 10 років, на все життя добре запам’ятала той день, коли батько пішов на фронт, його останній сумний погляд, прощальний помах рукою. Похоронку на Никифора Курченка рідні отримали ще в 1944 р., але розшукати місце поховання бійця змогли тільки через 40 років по війні – у братській могилі, що в с. Максимівка на Полтавщині. Саме там, у Київському котлі, фронтовик віддав своє життя за рідну землю.
Це типова ситуація для сотень тисяч українських родин, які по війні самотужки наполегливо розшукували місце поховання воїна. Здавалося б, на цьому можна поставити крапку. Але історія отримала продовження більш ніж через 70 років.
Науковці Музею війни завітали до сім’ї з фронтовим листом Никифора Івановича, який він написав 6 липня 1941 р. дружині Анастасії. Тримаючи в руках вісточку від батька, Катерина Никифорівна з неприхованими сльозами цілувала кожен рядок: «…доведеться, мабуть, тобі жити тяжко, Настю. Одним словом – діло зав’язалося не на один рік. Знаю, що ти хочеш почути від мене поради, але не знаю, що тобі сказати. Що люди робитимуть, те й ти роби. Міцно цілую тебе, цілую сина Ваню і дочку Катю…».
Світлана Даценко
Завідувач науково-експозиційного відділу соціогуманітарних складників війни