Степан Бандера

Після поразки Української революції території Української Народної республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) були розділені між сусідніми державами й українці стали найбільшим недержавним народом Європи. Але вже від середини 1920-х рр. на теренах Західної України під гаслом «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї» почав набирати сили масовий рух покоління безкомпромісної молоді, готової знову піднести прапор збройної боротьби за незалежність. Лідером його став Степан Бандера (за найбільш поширеною версією, прізвище Бандера означає «прапор»). Сьогодні від дня його народження 115 років.

Народився провідник у с. Старий Угринів Калуського повіту на Станіславщині (нині – Івано-Франківська область) у багатодітній родині греко-католицького священника, відомого громадсько-політичного діяча Галичини. Через тяжку хворобу (ревматизм колінних суглобів) спочатку навчався вдома, а від 10-річного віку – в українській гімназії в м. Стрий. Активіст гімназійних куренів української скаутської організації «Пласт». Один із організаторів у 1926 р. Союзу націоналістичної української молоді (СНУМ). У 1927 р. прийнятий до лав Української військової організації (УВО) – головного центру спротиву репресивній політиці польського уряду, спрямованій проти українського населення Західної України.

Від 1928 р. – студент агрономічного факультету Львівської політехніки. У 1929 р. увійшов до складу новоствореної Організації українських націоналістів (ОУН). Ставши у 1933 р. крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях (ЗУЗ), значно активізував політичну боротьбу через різноманітні пропагандистські акції і терористичні акти. Під його керівництвом у 1934 р. було сплановано політичне вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, якого націоналісти звинувачували в політиці «пацифікації» (колективна відповідальність українських селян Східної Галичини за підпал польських помість у 1930 р.). Разом з іншими заарештованими зумів перетворити судовий процес на трибуну пропаганди ідей ОУН. Засуджений до смертної кари, яку в 1936 р. замінили на довічне ув’язнення. Утік із в’язниці 13 вересня 1939 р., скориставшись початком Другої світової війни.

Від квітня 1941 р. – голова Революційного проводу ОУН, якого підтримала абсолютна більшість структур організації на території Західної України. 23 червня 1941 р. разом із референтом Проводу Володимиром Стахівим надіслав Адольфові Гітлеру меморандум, у якому йшлося про негайне відновлення незалежної Української держави. Після проголошення в м. Львів 30 червня 1941 р. Акта відновлення української держави 5 липня був заарештований Гестапо й вивезений до м. Берлін. Від січня 1942 р. до листопада 1944 р. – в’язень нацистського концтабору Заксенгаузен. Вийшовши на волю, знову став головою Революційного проводу ОУН і очолив Закордонні частини ОУН.

У статті «З москалями нема спільної мови», що побачила світ у жовтні 1952 р. на шпальтах мюнхенського тижневика «Український самостійник», зазначав: «Мета наших визвольних змагань – повне унезалежнення від Москви через побудову Суверенної Соборної Української Держави – не може бути нічим підмінена… Сучасна визвольна боротьба українського народу з большевицькою Москвою є одночасно боротьбою з імперіялізмом московської нації взагалі, так як большевизм є формою і витвором цього імперіялізму».

15 жовтня 1959 р. в передмісті м. Мюнхен від пострілу струменем розчину ціаніду калію, зробленого агентом КГБ Богданом Сташинським, Степан Бандера загинув.

Через політичну діяльність Степана Бандери всі члени його родини зазнали політичних репресій. Батько, о. Андрій, – засуджений і розстріляний НКВД в 1941 р. Брати Олександр і Василь загинули в нацистському концтаборі Аушвіц у 1942 р., Богдан – у 1944 р. на Миколаївщині. Сестри Марта-Марія та Оксана відбули по 49 років заслання на спецпоселеннях, а Володимира – 10 років у таборах ГУЛАГУ.